10 клас
укр. літ
Тема. Жанрово- стилістичне багатство, ідейно-художнє новаторство митця. Павло Григорович Тичина - найбільший модерніст  20-х років ХХ століття  







Павло Тичина — один з найвидатніших українських поетів XX ст., давно визнаний класик новітньої української літератури. Навколо його імені і досі не вщухають суперечки. Дехто схильний навіть обвинувачувати П. Тичину мало не в оспівуванні „сталінізму”, не бажаючи бачити ні виняткової складності історичних обставин, ні особистісної духовної трагедії великого поета.

Значний вплив на формування Тичини-поета мало його знайомство з Михайлом Коцюбинським, літературні „суботи” якого він відвідував з 1911 року. Там у присутності інших поетів-початківців Тичина прочитав вірш „Розкажи, розкажи мені, поле”, чим до сліз зворушив самого Коцюбинського, який радісно сповістив присутнім: „Поет між нами”. Така реакція відомого письменника для Павла Тичина була несподівана, але вплинула позитивно: „Це мене піднесло, обнадіяло, надало багато сил нових і заохотило до роботи над собою”. За порадою Коцюбинського, Тичина надсилає кілька своїх віршів до редакції журналу „Літературно-науковий вісник”. У 1912 році з'являється перша публікація — вірш „Ви знаєте, як липа шелестить” у київському журналі „Українська хата”. Та не лише поезія вабила семінариста, Павло грав на гобої та кларнеті, вчився малювати. Спеціалісти вважають досить вправними його автопортрет, акварелі, пейзажі, малюнки олівцем. Радили вступати до Петербурзької академії мистецтв. За допомогою Коцюбинського Павло надсилає в київську газету „Рада” нотатки про семінарське життя.

Сердечні стосунки зі старшим письменником Тичина підтримував аж до його смерті.

В умовах тотального антиукраїнського терору, розстрілу одних і самогубства інших письменників щирий революційно-патріотичний пафос у творчості багатьох митців заступає складна суміш напівщирості й напіввимушеності, настороженості й страху (не кажучи вже про явища пристосовництва й одвертого прислужництва режимові). У творчості Тичини, митця глибоко самобутнього, ця двоїстість призвела до особливо жорстоких психологічних зламів і криз. як зазначав В. Стус, постать не менш трагічна в українській літературі, „..феномен Тичини — феномен доби. його доля свідчитиме про наш час не менше за страшні розповіді істориків: поет жив у час, що заправив генія на роль блазня. І поет погодився на цю роль... Він обрізав усякі живі контакти, замінивши їх цілком офіційною інформацією. В цих умовах поет міг тільки конати, а не рости. Свіжого повітря до нього надходило все менше і менше, аж поки поет у Тичині не задушився од нестачі кисню. Поет помер, але Тичина лишився жити і мусив, уже як чиновник, виконувати політичні функції. У страшну добу сталінських репресій одних письменників розстріляли, других — зіслали в концтабори, третіх розтлили. Тичину репресували визнанням. Покара славою — одна з найновіших і найефективніших форм боротьби з мистецтвом”.